— То, може, ви нам забороните й… той? — почухав корінець свого оселедця Денис Гупало.
Він і цього разу не попрощався з нею по-людському. Пішки, обминаючи села й гамірні місця, добирався додому. По селах чулася безладна стрілянина, моторошні крики, голосіння жінок і валування собак. Уночі небо палахкотіло загравами пожеж — здалеку було видно, де порядкують московські каральні загони.
Відразу після амністування холодноярців червоні посунули до Мотриного монастиря — їхня лава тяглася лісовою дорогою від хутора Кресельці аж до плоскогір'я, на якому гніздилась обитель. У хвості ще не знали, де він, той монастир, а передні вже колошматили «осине кубло».
Слова словами, але Завірюха перейшов і до діла — кожному отаманові дав шифр під кодовою назвою «Заповіт», щоб передавати таємну інформацію, вручив також по кілька письмових наказів командувача Чорноморської повстанчої групи, а після того забажав вислухати й самих отаманів.
— Передайте вітання генералу Тютюнникові. Сподіваюся, це не його макоцвітна ідея розпустити загони?
І Вовкулака повів далі про те, як вони заїхали з того боку Холодного Яру на Лубенецький хутір біля села Деменці, звідки родом Прокіпко Квочка, а там же на хуторі — його старша сестра; з чоловіком, у них дітей ціла купа, одне від одного менше, Вовкулака у них колись гостював разом із Квочкою, бачив ту дрібноту, через яку чоловік Квоччиної сестри й до лісовиків не пішов, хоч йому в лісі було б краще, ніж дома; тож Вовкулака подумав, що коли ще одну дитинку вкинути в цей табунець малечі, то воно й непомітно буде, хай і цього пуцьвірінка водить-глядить Квочка, сестра Прокіпка.