— Вибачте, пане отамане, — опустив очі Гупало. — Вибачте, не подумав. Я ж не від того, щоб чавити червону мерзоту. Але треба робити так, щоб це не окошилося на безвинних.
Можна було замилуватися Ходею, якби не стара відьма, що стояла на сцені. Вона тримала в руках по бомбі і шкірила до всіх ікласту пащеку.
У лютому 1923-го сталася надзвичайна подія, про яку залишенці не знали. Та і як вони могли знати, якщо відбулося те в Києві за високими мурами Лук'янівського тюрподу[*].
— Ох, щось мені не віриться, щоб ми його викопали, — похитав головою Невіруючий Хома.
Щойно скінчила, як до палати зайшло двоє вилицюватих з наганами.
— Толька я сразу хачу вас прєдупрєдіть, — грайливо сказала вона. — К атдєлу па барьбє с бандітізмом я нє імєю ні малєйшєво атношєнія. Мнє дажє нравятся лєсниє рицарі. Ето так рамантічно.