Цитата #1989 из книги «Залишенець. Чорний ворон»

Поїхали лісом, який навіть цього ясного серпневого дня дедалі темнішав, перепиняв дорогу гущавинами, чагарями, а проте здавалося, що він, цей дикий праліс, поволі оживає, ворушиться людськими тінями, що тут із-за кожного дерева, із-за найменшого кущика на них дивляться чиїсь пильні очі.

Просмотров: 4

— Я більше не можу терпіти, дай мені себе ще, моя пташко.

Просмотров: 7

— Аґа, ні слуха ні духа, значіт, — рипнув своєю шкуратянкою той, що мав прищаву гусячу шию. — І атказиватся ат нєво ви нє сабіраєтєсь. Ну так сматрітє жє! Єслі вдруґ етот слух ілі дух паявітся, таґда пєняйтє на сєбя! Таґда і вас пахаронят зажіво.

Просмотров: 3

— Ти адна? Вхаді. Чєсно гаваря, нє ажідал.

Просмотров: 7

Вони трійкою — Ворон, Вовкулака і «дикий» Гриць — переїжджали греблю над ставом, що лежав у широкій улоговині неподалік села Кримки. Було так тихо й спокійно, що Вовкулака запропонував скупатися. Він давно розхристав на собі білий міліцейський кітель (подарунок «бабусі Фундукліївки») і справді був не від того, щоб освіжитись у ставочку після цілоденного «патруулювання доріг». Ворон ще не встиг йому заперечити, як по той бік луговини, за ставом, у невеличкому переліску заіржав кінь. Услід за тим іржанням бахнули постріли, і з-за дерев один за одним почали вискакувати вершники. Їх було не менше, як два десятки.

Просмотров: 5