— Запам'ятайте: нас тут було всього четверо, — майже з погрозою в голосі сказав той, що був схожий на сову. — Окрім нас, цього більше ніхто не бачив. Коли що… з нас і спитають.
Одначе ніхто й не думав тікати. Черниці покладалися на молитву і Божу ласку. Вийшла зі своєї келії матінка Єпистимія, висока ставна ігуменя, сказала, що коли вже судилося комусь стати мучеником-страстотерпцем, то на те є воля Господня і треба прийняти це як благоденство.
Піднявся схилом вище вгору. Місяця не було, цятки зірок проглядали крізь верховіття. Здавалося, ця могутня тиша простягається на весь світ. Але Холодний Яр не спав. Він жив своїм нічним життям. Не вірилося, що, окрім нас та насельниць монастиря, тут більше нікого нема. Ліс не поспішає відкривати свої таємниці.
— З нами? — перепитав я. — Ні, хлопці, до нас отак легко не пристають. Спершу треба показати, на що ви здатні.
Потім вивільнив дитину з її обіймів, узяв на руки й не знав, що робити далі. «Аґу, аґу», — якомога лагідніше заагукав до немовляти, але те його «аґу» було схоже на вовче виття. Тоді, витягнувши губи в трубочку, він зацмокав — так само, як цмокав до коня, — і дитина притихла, всміхаючись до Вовкулаки.
Сутяга від того цокання перестав хропти, але не прокинувся.