Піднімаємося в мансарду. Тут — зимовий сад, каміння, стінка водяна, тренажери, обсерваторія. Тепер у всіх обсерваторії… Ось чого я збагнути ніяк не можу: астрономія з астрологією, звісно, науки великі, але до чого тут телескоп? Це ж не книга гадальна!
— Стривай! А давай поєдинників виберемо! Як ваш подужає — підете живі-здорові зі своїм добром! А як наш подужає — все ваше нам дістанеться!
Батя робить паузу, втягує в ніздрю свою добрий понюх кокоші білого й відразу ж запиває горілкою. Ми робимо те саме.
Приємно дивитися на сад райський, коли тебе миють. Прокидається в душі щось давно забуте, салом часу заплиле…
І ось дійшли до головного. Новий номер на злобу дня: «Накось, выкуси!»
В Успенському соборі, як завжди, темно, тепло й урочисто. Горять свічки, блищать золоті оправи ікон, димить панікадило в руці вузькоплечого отця Ювеналія, лунає тонкий його голос, басить чорнобородий товстий диякон біля криласу. Стоїмо ми тісними рядами — уся московська опричнина.