— То, значить, ти і справді любиш їть на пожежах? — питає Государ.
— Ось вони, пси кремлівські! — голосно каже Артамоша й показує на середину зали червоним пальцем.
Зривають опричники з графа простирадло, кидають у купіль.
— А я в «Гоцзе» вже давно виграв! — Андрюша хлюпає водою на сестру.
Спираюся, встаю. Від Федька зранку пахне гірше, ніж увечері.
Федько стоїть із підносом. Пика його, як завжди зранку, пом’ята й безглузда. На підносі традиційне для похмільного ранку: склянка білого квасу, чарка горілки, півсклянки капустяного розсолу. Випиваю розсіл. Щипає в носі й зводить вилиці. Видихнувши, перекидаю в себе горілку. Навертаються сльози, розмиваючи Федьчину пику. Згадується майже все — хто я, де й задля б чого. Зволікаю, обережно вдихаю. Запиваю горілку квасом. Минає хвилина Непорушності Великої. Відригую гучно, зі стогоном нутряним. Витираю сльози. І тепер згадую вже все.