Ліворуч — доглядач із Таємного Приказу. Попереду — князь Собакін із Внутрішнього Кола. Позаду — столоначальник із Культурної Палати.
Кланяється у відповідь, схрещує на животі руки, мовчки поглядає на графа. На голову Батя наш вищий за Урусова.
А сама руки білі свої догори зводить. Миттю знімають служниці з неї сорочку нічну. Опускаю очі додолу, встигаючи вкотре помітити, яке пишне й білошкіре тіло Государині нашої. Ой, нема такого іншого… Спускається вона сходами мармуровими у ванну наповнену. Сідає.
Беру останню книжку, розгортаю: поема про дитинство Государя. Про юність і зрілість поет Сирков уже давно написав.
— Та годі вам! — потягується Шелет. — Гарно ж було, правда?
До Китаю графові дорога закрита: Чжоу Шень-Мін — друг Государя, проти його волі не піде. Що ж графові робити? У маєтку відсиджуватися й чекати, коли ми з мітлами прикотимо? От він і наважився в розпачі — до Баті з поклоном. Правильно! Голому — тільки до лазеньки й дорога.