«Наслідки цих подій мусили бути вельми невтішні… Уряд (Олександр Невський. — В. Б.) не міг або не хотів утримати народ; отож, завинив Олександр в очах Ханових, і Великий Князь зважився їхати в Орду з виправданнями та дарами» [1, том IV, с. 204].
Єдине, чим відрізняється Лужков від своїх однодумців-державників: Солженіцина, Жириновського, Глазунова та інших, — це відвертою напористістю і нахабністю.
Бажаючи вжити всіх засобів, щоб узяти Казань із меншим кровопролиттям, він (Іван Грозний. — В. Б.) велів службовцеві в його війську… Німецькому Розмислу (тобто інженерові. — В. Б.) робити підкоп від ріки Булака між Аталаковими та Тюменськими воротами» [1, том VIII, с. 214–216].
«Жона Чанібекова (Джанібека. — В. Б.), Тайдула, страждаючи від тяжкої хвороби, вимагала його (митрополита Алексія. — В. Б.) допомоги… Алексій поїхав в Орду з надією на Бога й не обманувся, Тайдула видужала… Завоювавши в Персії місто Тавріс… і нав'ючивши 400 «вельблюдів», узятими як здобич коштовностями, цей Хан був (1357 року) підступно вбитий сином Бердибеком… Митрополит, очевидець настільки жахливої події, ледве встиг повернутися до Москви» [1, том IV, с. 315–316].
Кримська армія 1855 року складалася в своїй масі з закріпаченого (поневоленого) українського селянства.
Сподіваюся, читачам зрозуміло: такі перекази можна було записати в XVII столітті, коли православ'я практично було насаджене серед фінських племен, але цього не могло бути в XIII столітті, коли чернець щойно ступив на фінські землі. У XII–XIII століттях чернець ішов навпомацки, боязко і поводився стримано.