Такий цар Іван IV: боягуз, як і його предки.
«Юрій Довгорукий, один із молодших синів Мономаха, був першим серед цілої низки князів Ростовської області, яка при ньому відокремилася в окреме князівство: до того часу ця чудська глушина слугувала придатком південного князівства Переяславського» [6, с. 107–108].
І доки в землях суздальській і новгородській рікою лила ся людська кров, доки в безкомпромісній січі сходилися раті, князь Юрій усі роки сидів в Орді, полював і бенкету вав біля хана, догоджав, принижувався й усе нашіптував. І нашептав!
«Китайці кажуть, що разом з нами (росіянами) найближчим часом будуть освоювати Далекий Схід. Мовляв, ми з вами воювати не будемо, ми прийдемо і будемо жити й обробляти занедбану вами землю. Та нагодуємо вас і себе».
Накласти анафему на російських розбійників патріарх і його митрополити забули.
Князь Ярослав, уперше одержуючи «ярлик» на велике князювання, повинен був залишити «як заставу» в хана свого старшого сина-спадкоємця. Російські історики це замовчують, а якщо і згадують, то мимохідь.