«Нарешті, Казань була природним центром для численних диких народностей — черемисів, мордви, чувашів, вотяків, башкирів, які займали обидва береги Волги — нагірний і луговий» [4, с. 188–189].
«Всі області Новгородські, крім столиці, від меж східних до моря були спустошені, вчинила це не лише рать Великокняжа (разом із ординцями. — В. Б.), а й шайки вольниці, громадяни й жителі сільські протягом двох місяців ходили туди збройними юрбами з Московських володінь грабувати і наживатися» [1, том VI, с. 240].
Ось, пане Солженіцин, над чим нині повинна голову ламати російська людина. При цьому треба розуміти: ні ракетами, ні водневими бомбами відгородитися не вдасться.
Ми не знаємо, якими вчинками і діями Ярослав Всеволодович завоював довіру Батия. Але те, що він здався на милість хана, не піднімав проти нього зброї, не тікав від навали, — поза сумнівами. Інакше про великокнязівський престол йому б і мріяти не довелося. А здавшись ханові під час воєнних дій, завоювати його довіру можна було, тільки зробивши татаро-монгольському завойовникові серйозну послугу в підкоренні ще не захоплених селищ — якщо не мечем, то зрадою. Іншого, як розуміють читачі, — не дано.
«Ярослав Ярославович… У 1271 р. їздив в Орду із синами Невського і по дорозі назад помер» [25, с. 250].
Він знайшов опертя в «молодшій дружині», набраній з фінських племен, у молодих місцевих «отроках», рідних йому по материнській крові.