Ось, пане Солженіцин, над чим нині повинна голову ламати російська людина. При цьому треба розуміти: ні ракетами, ні водневими бомбами відгородитися не вдасться.
Ми не знаємо, якими вчинками і діями Ярослав Всеволодович завоював довіру Батия. Але те, що він здався на милість хана, не піднімав проти нього зброї, не тікав від навали, — поза сумнівами. Інакше про великокнязівський престол йому б і мріяти не довелося. А здавшись ханові під час воєнних дій, завоювати його довіру можна було, тільки зробивши татаро-монгольському завойовникові серйозну послугу в підкоренні ще не захоплених селищ — якщо не мечем, то зрадою. Іншого, як розуміють читачі, — не дано.
«Ярослав Ярославович… У 1271 р. їздив в Орду із синами Невського і по дорозі назад помер» [25, с. 250].
Він знайшов опертя в «молодшій дружині», набраній з фінських племен, у молодих місцевих «отроках», рідних йому по материнській крові.
Але російські історики про такі «дрібниці» зазвичай згадують мимохідь, якщо взагалі згадують. Адже ці «дрібниці» зовсім не звеличують «державу Російську», радше спростовують тезу про «державу Російську» в татаро-монгольський період.
А план виходу до Індійського океану, як бачимо, поцупив Вольфович у «розпусниці-імператриці». Оце мастак! Навіть не подумав, адже Катерина II сховала «ці папери», щоб передати Платонові Зубову, останньому своєму фаворитові.