Як не намагалися хани Золотої Орди втихомирити забіякуватих суздальських Рюриковичів, але ці князі, здавалося, збожеволіли на зраді один одного, на дикому розбої, на нахабному хабарництві. І кінець князя Ярослава, як незабаром стало зрозуміло, був не за горами. Молодший брат Василь, останній із Ярославичів, підсидів старшого.
Майже такого самого рівня була «битва» Олександра з німцями й естами 5 квітня 1242 року на Чудському озері. До речі, Іпатіївський літопис просто не підтверджує її «буття».
Роки «великого збирання земель російських», а насправді жорстоких завоювань, несли сусідам Московії страшні руйнування. «Інакше не могло й бути. Нова держава, як і всі області її, уявляють немовби суцільне бойовище» [4, с. 13].
«18 серпня 1700 року в Москві спалений був «колосальний феєрверк»: цар Петро Олексійович святкував турецький мир, придбання Азова, кінець обов'язку посилати поминки (постійну данину! — В. Б.) в Крим» [7, с. 504].
Васальна повинність Московії та Івана IV перед Кримською Ордою і родом Гіреїв підтверджена не лише Європою, а й російськими джерелами. Зокрема, істину повідав професор Московського університету С. М. Соловйов, коли писав про мир, укладений з Туреччиною 1700 року, про що ми вже згадували.
Хоч як бундючився Юрій Данилович Московський, але ярлик на великокнязівський престол татаро-монголи від дали Михайлові Тверському. Дивлячись із висоти нашого часу, ми розуміємо: якби князь Михайло Ярославович знав, яка жорстока кончина чекає на нього, він не став би суперечити князеві-московитові.