Роки «великого збирання земель російських», а насправді жорстоких завоювань, несли сусідам Московії страшні руйнування. «Інакше не могло й бути. Нова держава, як і всі області її, уявляють немовби суцільне бойовище» [4, с. 13].
«18 серпня 1700 року в Москві спалений був «колосальний феєрверк»: цар Петро Олексійович святкував турецький мир, придбання Азова, кінець обов'язку посилати поминки (постійну данину! — В. Б.) в Крим» [7, с. 504].
Васальна повинність Московії та Івана IV перед Кримською Ордою і родом Гіреїв підтверджена не лише Європою, а й російськими джерелами. Зокрема, істину повідав професор Московського університету С. М. Соловйов, коли писав про мир, укладений з Туреччиною 1700 року, про що ми вже згадували.
Хоч як бундючився Юрій Данилович Московський, але ярлик на великокнязівський престол татаро-монголи від дали Михайлові Тверському. Дивлячись із висоти нашого часу, ми розуміємо: якби князь Михайло Ярославович знав, яка жорстока кончина чекає на нього, він не став би суперечити князеві-московитові.
Політика Росії — незмінна. Російські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка російської політики — підкорити світ і правити в ньому — є й буде незмінною. Московський панславізм — це лише одна з форм московського загарбництва».
Звісно, перший зі згаданих князів був Юрієві дядьком і, згідно з чинними в ті часи законами, мав одержати ярлик на Володимирський великокнязівський престол. Але, як ми вже говорили вище, наприкінці XIII століття з'явився новий тип князів Рюриковичів, так звані московити, по-іншому — москвитяни, які вважали прийнятними для себе тільки закони Чингісидів.