Тут, ніби слизькі гади в помийній ямі, кишать ворожі голоси: «Свободу Росії!», «Голос Америки», «Вільна Європа», «Свобода», «Німецька хвиля», «Росія у вигнанні», «Російський Рим», «Російський Берлін», «Російський Париж», «Російський Брайтон-Біч», «Російський Лазуровий берег».
Змовкає Государ. Он воно що! Знову тягловий закон комусь із приказних поперек горла став. Не поділили бариші, розбійники!
— Не присягайся, — каже Государ раптом так, що в нас в усіх волосся ворушиться.
Погода й скотар ходять колами, приміряються. І вбрані вони по-різному, і становища в них різні, і панам різним служать, а як пригледітись — з одного російського тіста зліплені. Російські люди, рішучі.
— Піч — це славно… — замислено зітхає Батя. — Особливо, якщо в ній пироги з печінкою… Ти куди тепер?
— Що ви тут мишей не ловите? Варто було Чапизі поїхати, все у вас зупинилось.