Федько забирає піднос і, ставши на коліно, підставляє руку.
З’являється мовчазний Петро Семенович, лікар опричнини, з двома помічниками. Виймають вони з наших ніг уламки свердел алмазних, тонких-тонких, трішки товщих за жіночу волосину, накладають пластирі, уводять ліки. Падає Батя на руки слуг, б’є їх по мармизах, горлає пісні, регоче, пердить. Потика як переможений віддає до казана опричного все, що в нього в гаманці — пару сотень папером і півсотні золотом.
Сиджу на своєму місці, четвертим від Баті праворуч. Почесне місце, нажите. Ближче за мене до нього справа тільки Шелет, Самося та Єроха. Міцний, ставний Батя, моложавий на лиці, хоч і сивий зовсім. Коли трапезує — дивитись приємно: неспішно їсть, повагом. Батя — фундамент наш, корінь головний, дубовий, на якому вся опричнина тримається. Йому Государ першому довірив Діло. На нього в часи складні, для Росії доленосні сперлася п’ята Государева. Першою ланкою в опричному ланцюзі залізному став Батя. А за нього й інші ланки вчепилися, спаялися, зрослися в опричне Кільце Велике, шипами гострими назовні спрямоване.
— Слухаємо тебе, Андрію світ Володимировичу! — громогласно Батя мовить і на лежак свій знову опускається. — Та ти лягай, не соромся.
Натискаю кнопку. Входить Федько з простирадлом і халатом. Допомагає мені вилізти з джакузі, обгортає простирадлом, закутує в халат. Проходжу до їдальні. Там Тетянка вже сервірує сніданок.
— А я й не заговорююсь, — підходить Батя до графа. — Ти думаєш, через що на тебе Государ розізлився? Через те, що ти їть у вогні любиш? Через те, що дочку його соромиш? Ні. Не через це.