Незабаром президент, помисливши над діяннями Михайла Сергійовича Грушевського, Шарля де Голля й Франкліна Делано (не плутати із Теодором!) Рузвельта, підписав із усіма політичними силами країни Меморіальний універсал (чи пак — Універсальний меморандум) про злагоду та порозуміння, а затяту прем'єрку, яка від імені своєї партії категорично відмовилася це робити, відправив у відставку разом з усіма міністрами-споборниками. Президентові ж одвічні опоненти, резонно розсудивши, що меморандум жодної юридичної сили не має і, власне, є просто декларацією про наміри, уперто виводили свою нитку, начхавши на приклад усіх великих державотворців світової та національної історії…
«Це не те, що ти подумав!», — згадав Микола сакраментальну фразу із зарубіжного кіно.
— Любий друже, — вислухавши його, сказав тоді президент, — я глибоко переконаний, що нова влада використає унікальний шанс і впорається з усіма викликами, які кидає їй сучасна епоха.
Чисельність зазвичай породжує впевненість. Якщо разом нас багато, можна й на Майдан вийти чи на штурм Зимового, а тому — нас не подолати! Лівони на Майдан не пішли й палаців штурмувати не стали, вони розселялися й розширювали свій бізнес, змінюючи перші кумедні російськомовні вивіски штибу «Товаров для покушать» та «Душевний одєжда із Пєкін» на двомовні, а в селищах, де їх було не менше половини, — на суто ієрогліфічні.
— Що тобі не подобається? — підхопився Микола. — Чому це мені не можна, а цьому бидлу Вані-китайцеві — можна?