Цього не буде — гупнув кулаком по столу польовий командир Майдану й викликав керуючого справами міністерства. Бувалий у бувальцях генерал незворушно дивився, як пан Одвірченко власноруч опломбовував шафу, і уважно вислухав його наказ винести її під три чорти хоч до фінчастини, хоч до архіву, хоч до Євгенії Марківни. За п'ять хвилин шафу як корова язиком злизала.
— Що, не зможете? — округлила виразні очі миловида вожата. — У нас сьогодні загальні батьківські збори, недобре вийде, якщо він тут стоятиме. Що батьки скажуть?
Досвідчені бійці, що пройшли «гарячі точки», знали би, що робити, але то — бувалі у бувальцях воїни, а не Вонгові «національні гвардійці». Там, вдалині, вони стрибали з вантажівок й розсипалися горохом на всі боки, навіть не розуміючи, звідки ведеться вогонь, а в тягачах та броньовиках — сиділи, сподіваючись на захист броні. Та постріли з РПГ пробивали сталеві панцирі, мов шкаралущу курячих яєць, і моментально спалювали всіх, хто сидів усередині. Найгірше ж було те, що в усіх — вимкнені рації і хоч якось командувати не було жодної спромоги.
— Ми своїх людей, — додав до того в інтерв'ю національному телеканалові ще й Голова Вседержавних Народних зборів, — напризволяще не кинемо.
— Грамота — не орден і не медаль, — постановила вона, — та все одно — нагорода, треба відзначити. Ти поклич хлопців на вечір, а я зараз…