От скажіть, хто міг запланувати, передбачити, влаштувати такий збіг обставин, що коли Шульженкові закортіло поговорити з академіком, у того виявився приятель саме в метрополітені, а не, скажімо, на станції «Київ-Московський»? Якою програмою обумовлено, що вакансія виникла якраз на станції «Голосіївська», а не на «Позняках» чи «Героїв Дніпра»? І якою системною закономірністю пояснити, що отримана Петренками квартира була саме за п’ять хвилин пішої ходи від станції, куди незабаром призначили Шульженка?
Ні, спочатку він дзвонив, надсилав листи електронкою, навіть по скайпу кілька разів побалакали, він розповідав, як йому класно та цікаво: слухачі академії живуть у старовинній тверджі, а з'їхалися вони з усього світу…
Вони мало знали одне одного, але за кавою чомусь легко розговорилися. Навіть — відкрили душу. Їй, власне, і не було про що розповідати: не про роман же з художником, котрий дав коротке щастя та прикрий осад на все життя? Тому вона більше слухала, але так співчутливо…
Так у кандидата Миколи Шульженка з'явився спонсор — підприємець Олександр Іванович Барченко, чиї предки у 90-і роки ХІХ століття переїхали до щойно заснованої на березі притоку Уссурі — річки Киї — Переяславки з села Лукаші Переяславського повіту Полтавської губернії.
— Слухай, — не витримав гри представник президента Далекосхідної республіки в районі ім. Лазо. — Я за собою провини не відаю. Я до вас завжди по-доброму. Я ж його кликав до нас, пояснював. Перед ним такі перспективи відкривалися, депутатство! Для чого йому всі ті ігри в Далекосхідну Україну?
Тепер він гасав по столиці своїм «ланосом» з якимись паперами, зустрічав гостей міністерства та учасників нарад, звісно, не ґречних ВІП-ів, для тих протокол вигадали, червоні хідники з оркестрами, але й не пішаків — людей поважних, у системі знаних та у внутрішніх справах обізнаних. І його вже знали провінційні генерали й периферійні полковники і поважали за чіткість в роботі, кмітливість та стриману небалакучість. Міністерські ж базікала у нього за спиною патякали, що Двірчик свого ординарця свідомо взяв не з ментів, а з «погранців» — зі сторони, щоб і він нікого не знав, і до нього підходів не відали. Брехня, звісно. Можливо, цей аргумент і спадав Валерієві на думку, але — як додатковий, побічний. А головне — Петро просто сподобався міністрові, що давно вже жив серед лукавих політиканів, шельмуватих інтриганів та пронозливих кар'єристів, своєю патріархальною порядністю. «Валерика ланцюговий пес», — вирішили міністерські, хоча старший лейтенант підходив до всіх із коректною доброзичливістю. Він свідомо вибрав таку лінію поведінки: не упевнений у своєму вишколі в питаннях етикету, вирішив нікуди не встрявати та зайвого не говорити.