Коли Олександр Іванович приїхав по Миколу, в кабіні його джипу на задньому сидінні якогось дива розвалилися Лученко та Рибалко.
Двигун рівно муркотів, у кабіні було тепло, а туша бронеавтомобіля мірно погойдувалася на пругких ресорах. Тайга пливла обабіч машини — майже поряд. Броньовий щиток лобового скла був піднятий, і Вонг розслаблено спостерігав за дорогою, міркуючи, чи вкладаються вони в скоригований графік. До Мухену лишалося десь півгодини їзди, там треба зробити невелику зупинку: заправити техніку, роздати сухпай і дати людям час на обід. А потім — він чудово уявляв, як проведе далі свою колону.
— Компетентного, ви його не знаєте, — темнив посадовець.
— Чьо такое прілади? — повернувся затриманий до начальника головного департаменту охорони кордонів.
— Як же ти там працюватимеш, ти ж російську погано знаєш? — здивувався Микола.
Якщо люди бажають зустрічі та знають місце, де вона може відбутися, — стрінуться рано чи пізно, це вже точно.