— Мені подобаються картини Левітана та Куїнджі, — якось відповіла вона на запитання коханого щодо її улюбленого художника.
Ведмідь про солдатські смаки нічого не відав — «шрапнель» була йому до смаку, вивалювали її щоразу досхочу, від усвідомлення цього факту злість у нього минала. Він одразу зрозумів, що зустрічатися із тим, хто виносить їжу до відрогу, йому резонів немає, тому чітко вивчив розклад роботи кухні й сторожко чекав, напружуючи слух, коли кухарів ополоник зашкрябає по споду казана — зараз солдатик з відрами зробить останній рейс до яруги й можна йти обідати… Незабаром його присутність виявили — але він нікого не чіпав, тож солдатики його також, лише спостерігали згори.
Єдиним місцем, де зберігся порядок, було наметове містечко. Межі його означили мотузками з прапорцями, і в середині огороженої зони було ідеально чисто. Ззовні же стан протестантів оточували вали сміття, котрі не встигали прибирати комунальні служби. Фірма якогось благодійника, котрий забажав лишитися невідомим, три рази на день привозила продуктовими автівками безліч величезних паперових пакетів з макдональдсівськими харчами і роздавала стомленим політичною боротьбою протестувальникам.
— Панове, прошу пробачення, але маю залишити таке приємне товариство: мені сьогодні ще на прийняття без краваток у польського колеги.
Але вудку він вирішив додому обов'язково принести — разом із грамотою. Хай Валентина знає, що його на службі цінують. І хай готується — бо ввечері прийдуть колеги, прапорщики Любченко та Вонсович, тож на столі має бути не гірше, ніж у людей!
А біля Петренка сиділа цариця! Догідлива пам'ять запопадливо підсунула Миколі той огидний скрип чи то прапорщикових високих черевиків, чи то половиць на ґанку, там, ще на заставі, і він майже зненавидів свого «хрещеного батька»: ач, і краля в нього яка, і сам — доладний, атлетичний, з обличчя хоч воду пий, і з міністром запросто перемовляється. У тайгу б тебе, в засідку чи криївку, ба й під лівонські кулі, ото подивилися б, що ти за красень!