— Мені дуже прикро, Клавдіє, але… — сказав лівон господині й простягнув два ордери — на обшук та на арешт. Новенькі бланки були надруковані двома шрифтами — кирилицею та ієрогліфами. Ще й фарбою, здавалося, пахли. Хазяйка мовчки знизала плечима.
— Ти би хоч з нею поговорив: може, все й не так, — невпевнено заперечив Сашко.
А на роботі той Вонг уже не раз чіплявся: «За каво будіса каласавать, мєханіка?»
«Може, від попередника залишився, — припустив міністр. — Нічого, завтра розберуся».
— Ми нє уйдьом, пока нє будєт атвєта! — заглушив натовп здоровань Сидоров.
…Нічого цікавого в Шульженковому житті перші п’ятнадцять років не відбувалося: закінчив восьмирічку в рідному селищі досить добре, у футбола грав, батькам допомагав, по тайзі шастав із друзяками. Словом, усе як у всіх. Так би й скнів у тій Переяславці, якби не наважився документи в Хабаровськ до технаря подати. На іспити поїхав без особливих сподівань — так, думав, спробую, а там видно буде. За тими городянами не протовпишся.