Та й таке: вправний оператор покаже вам скупчення людей натовпом, а натовп — велелюдною безмежною ордою.
— Дивні? Чому дивні? — машинально перепитав Петро.
— Негайно знайдіть мені того прапорщика з Ганського прикордонного загону, що ото затримав тоді цього Шульженка!
— Я подумаю, — гмикнув колишній кращий співак Рознґартівського гарнізону.
Потім розпрощалися та розійшлися: він — на перон, вона — на вихід, аби всі наступні дні виглядати один одного в юрмі на цій станції.
— Я тобі кажу! По-перше, у мене робота така, я півміста знаю. І люди мене також. Вулицею спокійно не пройдеш — кожен другий здоровкається. А тут — жодного знайомого обличчя. І серед них жоден мене не знає, дивляться, мовби я порожнє місце. Уявляєш, я для них — порожнє місце! — наголосив здивовано приятель. — І ще. Розумієш, місцеву людину видно. Вона йде вулицею, куди їй треба, на будинки та магазини не витріщається, бо тисячу разів їх бачила. Ну, і манери там, говірка… А ці дуже схожі на наших, киянин чи львів'янин не відрізнить, і говірка в них практично тутешня, але хоч убий мене — не наші вони.