«… де в густих лісах і в бідних поодиноких хатинах жили Мокшани та Мордовські їхні єдиноплемінники, багаті тільки звіриними шкірами, медом і соколами. Князь цього народу, змушений воювати за Батия, склав свою голову в Угорщині, і Мокшани, пізнавши там Німців, говорили про них з великою похвалою, бажаючи, щоб вони позбавили світ (? — В. Б.) від ненависного ярма Татарського» [1, том IV, с. 190].
«Але Батий сказав, що він не може нічого додати до відповіді Хана, і дав нам пропуск, з яким ми благополучно доїхали до Києва, де вважали нас уже мертвими, так само, як і в Польщі. Князь Руський Данило і брат його Василько ласкаво прийняли нас у своєму володінні» [1, том IV, с. 185].
Оце вони — справжні помисли російської аристократії і їхньої ставлениці Катерини II. Не зуміла «матінка» приєднати до імперії Персію та Константинополь. Інакше ваша спадщина, пане Глазунов, далеко б посунулася, аж до візантійських імператорів.
Отже, ми знову підійшли до очевидної істини: великороси не є споконвічно слов'янським народом, ніколи ним не були і в тих умовах бути ним не могли. Навіть серед основної маси великоросів — слов'яни, вихідці з Подніпров'я, становили мізерно малу частку.
Але псковитяни не послухалися митрополита, хоча той прокляв їх і відлучив від церкви. Вони не зрадили Олександра Тверського, і він вільно виїхав до Литви.
«Так припинилося на троні Московському знамените Варязьке покоління, якому Росія (Московія. — В. Б.) зобов'язана буттям… — від початку настільки малого, крізь низку століть бурхливих, крізь вогонь і кров, досягши панування над Північчю Європи та Азії войовничим духом своїм Володарів і народу…» [1, том ГХ, с. 359].