І останнє, Юрію Михайловичу, про що хочу вам нагадати. Я свідомо не згадував про вашу титанічну боротьбу в Москві з «особами кавказької національності». Це квіточки у порівнянні з тим, чому ви, як московський градоначальник, свідомо потураєте.
Написавши розділ «Солженіцин» десь у році 1994-му, не сподівався, що доведеться доповнювати його. Я вірив, повернувшись в Росію, Солженіцин, який має розум і можливість аналітично мислити, згодом заспокоїться і зрозуміє абсолютну неминучість краху Російської імперії. Хотілося сподіватися, що Нобелівський лауреат чесно й неупереджено поставиться до розвалу імперії на «шматки», як він сам пише. Тим паче, що «споконвічна земля» московитів — Московія — залишилася цілою у складі Російської Федерації.
Ці слова сказала людина, яка читала лекції в духовній академії.
Олександр… визнаний в Орді Великим Князем, з торжеством (і з татарськими військами! — В. Б.) в'їхав у Володимир» [1, том IV, с. 195].
Князь Димитрій Іванович і далі випрошував у Золотої Орди «ярлик» на московське князювання. Коло замкнулося.
У 1803 році М. М. Карамзін розпочав роботу над «Історією держави Російської». І, як сказав Віссаріон Бєлінський — «… Карамзін вчинив його (подвиг, написавши цю книгу. — В. Б.) не так із історичного, як із чудового белетристичного таланту. У його живій і мистецькій літературній розповіді вся Русь прочитала історію своєї батьківщини…» Тобто це був перший великий художній виклад історії Російської імперії, що закінчується «часом смути» — початком XVII століття.