«Тим часом Іоанн (Калита. — В. Б.) і Князь Суздальський, вірні слуги Узбекової помсти, наближалися (з військами. — В. Б.) до Твері, незважаючи на глибокі сніги й морози лютої зими… Твер, Кашин, Торжок були взяті, спустошені з усіма пригородами, жителі винищені вогнем і мечем, інші відведені в неволю… Хан… будучи задоволений вірністю Князя Московського (Івана Калити. — В. Б.), дав йому найбільш милостиву грамоту на Велике Князювання, придбане нещастям стількох Росіян (тверитян. — В. Б.)» [1. том IV. с 269].
Засвоювалася ідея непросто. Лише через 100 років Іван III несміло попросився в царі, але так і помер князем, хоча фразеологію «царя московського» почав пізнавати. А син його Василь III узагалі вінчався в церкві як великий князь Московський. Тяжко доводилося московським Рюриковичам: валявся візантійський престол — беріть, хапайте, і церква в спину штовхає, грозиться історично обґрунтувати, мовляв, сам візантійський імператор Костянтин і навіть Август — рідня московським Рюриковичам (цю думку доводив митрополит Макарій у «Статечній книзі»).
Повернімося, однак, до так званого Олександра Невського. Слід зауважити, що значною мірою про «велич» Олександра подбала Російська православна церква, увівши його в сан «святаго». Але про це особлива мова.
Тим паче, ми повинні пам'ятати (і професор Л. М. Гумільов це підтверджує), що більшість селищ суздальської землі добровільно скорилися ханові Батию. А, здавшись на милість переможців, вони залишилися цілими і непошкодженими. Без сумніву, серед тих, хто здався та підкорився татаро-монголам, був князь Ярослав Всеволодович, що сидів в одному з уділів. Можливо, здався і Юрій. Бо князів, які навіть не піднімали зброю проти хана Батия, а тільки втікали від нього, наздогнали на річці Сіть і знищили. Та серед них князя Ярослава не було.
«Уродженець м. Устюга, у краї якого новгородська й ростовська колонізація (раніше-бо великороси не боялися визнавати, що вони колонізатори підкорених земель. — В. Б.), зливаючись і втягуючи у свій потік тубільну чудь, створювала з неї нову Русь, св. Стефан пішов із християнською проповіддю в Пермську землю продовжувати цю справу обрусіння (невже хтось іще сумнівається, адже написано навіть без лапок! — В. Б.) і просвіти заволзьких інородців. Так церковна ієрархія благословила своїм почином двоєдину народну мету, досягнення якої слугувало підставою самостійного політичного існування нашого народу: це — зосередження династійно роздробленої державної влади в московському княжому домі (ось, зверніть увагу: у московському княжому домі сидів князь, а зовсім не «государ всєя Русі». Але авторові-професору нічого не було варто закинути в текст будь-яке слівце, таке ми бачимо на кожному кроці. — В. Б.) і прилучення східноєвропейських та азіатських інородців до російської церкви і народності за допомогою християнської проповіді» [5, с. 68].
Повернімося до конкретних домагань Солженіцина. Однак не будемо схожими на Олександра Ісайовича, який напирає тільки на совість і бездоказові «істини».