І в 1809 році він «знаходить» так званий Іпатіївський літописний звід. Мовляв, погляньте, самі київські літописці зафіксували нашу появу на світ Божий.
Русичами 1692 року називали не жителів Московської держави, а слов'янський народ Подніпров'я й Слобожанщини, а москва (московити) навіть наприкінці XVII століття становила окрему самостійну гілку народу. «Руссю» московитів ніхто не називав. Ще раз нагадую: ці істини почали фіксуватися у світі з 1246 року, коли Папський посол Плано Карпіні проїхав із Європи через Київ у Сарай і Каракорум.
Але чимось і «шедевр Івана Ірозного» не влаштовував Катерину II, хоча він «обґрунтував» «пряму спадковість московських Рюриковичів від Візантійських імператорів». А отже, московські князі і російські царі стали у спадкоємний ряд візантійських кесарів.
Коли відсієш вагомі факти від словесного сміття великоросійської історії, очам відкривається зовсім інша, цілком пересічна, замішана на розбої й брехні, картина становлення Московської держави.
«Не можна не помітити… стосовно міст важливої за своїми наслідками однобічності: у західній половині (Київ та інші. — В. Б.), де була головна історична сцена в давнину, ми бачимо низку значних міст, які процвітали саме тому, що вони були на дорозі з варяг у греки, тобто з Північної Європи у Південну; у північно-східній частині (ростовсько-суздальська земля. — В. Б.)… значних міст нема, і тому не справляють вони впливу на подальший перебіг подій, які проходять мимо них. Міста є тут переважно великими обгородженими (частоколом. — В. Б.) селами…» [7, с. 224–225].
Лише беручи до уваги таку ситуацію, стає зрозумілою думка імператриці, висловлена на адресу князя М, М, Щербатова;