Не варто всерйоз сприймати чергову порцію «доважку брехні» про паритетну взаємодію хана Батия із синами отруєного князя Ярослава. Це черговий міф-бажання. Суздальські князі не могли зібрати в 1247 році значні військові сили. Та й були в ті роки вони лише холуями татаро-монгольської знаті. Але сам факт їхньої військової участі на боці Батия свідчить багато про що: уже в ті роки суздальські князівства-улуси включилися в активне життя Імперії, до якої ввійшли після 1238 року.
«Невдалий досвід (перших царів із династії Романових. — В. Б.) не погасив думки скласти російську історію за допомогою особливого урядового закладу. Перенесемося в іншу епоху, до перших років царювання… Єлизавети (дочка Петра І, була на престолі з 1741 по 1761 рік. — В. Б.). При Академії наук ретельно трудився над російською історією заїжджий учений Герард Фрідріх Міллер (проживав у Росії з 1725 року; запрошений Петром І; із 1731 року — член Петербурзької Академії наук, професор історії. — В. Б.). Він майже 10 років їздив по містах Сибіру, розбираючи тамтешні архіви (і вилучаючи потрібні матеріали. — В. Б.), проїздив понад 30 тисяч верст і 1743 р. привіз у Петербург безліч… документів. Через рік він запропонував заснувати при Академії наук «Історичний департамент для створення історії і географії Російської Імперії» з особливою посадою історіографа на чолі та з двома при ньому ад'юнктами… Але пропозицію Міллера не схвалила Академія (та імператриця. — В. Б.)» [5, с. 563–564].
Так писалося «житіє». Я не проводитиму нового дослідження цього питання. Те, що це писання начинене безліччю «доважку брехні», — не викликає сумніву. Бо надто вже ретельно вивчала питання Катерина II, воліючи «зіграти з татарами жарт». Але, як бачимо, її «жарти» дійшли до нас «Повістю про житіє Олександра Невського»…
Адже, висловивши думки про опір, Солженіцин чітко показав своє справжнє обличчя, своє, як кажуть, нутро. Йому Казахстан потрібний, як завойована російським мечем земля: якщо підкорили — отже, не йдіть. Він закликає російський народ стати «п'ятою колоною» — «ні в чому не поступайтеся… Не здавайтеся!» Гніть і далі проімперську лінію!
Така історія посідання Ярославом Всеволодовичем Володимирського великокнязівського престолу.
Послухаймо далі, про що повідав читачам «Комсомольской правды» «великий мислитель»: «Але ось вони отримали державу яку. Справжньої України там — одна четверта частина. А три чверті ніколи Україною й не були. Новоросія — Херсонська, Одеська області — ніколи Україною не були. Мелітопольщина, Луганська, Донецька області ніколи Україною не були. А Крим — і говорити нема чого. Все це вони прихопили…» [51, с. 3–4].