«До середини XV століття російських митрополитів або присилали з Константинополя, і вони були греками за походженням, або призначалися всесвітніми патріархами з кандидатів, яких пропонували російські князі, Московські й Західно-Російські» [10, с. 18].
Одночасно не варто забувати, що й сам Олександр Невський, і його спадкоємці проводили в столиці Орди Сараї, у ставці хана, як у воєнний час, так і за розвагами та полюванням, більшу частину свого життя. Вони були своїми серед знаті Золотої Орди.
«Ярослав Всеволодович… княжив у Переяславлі-Руському, Рязані, Новгороді. У 1238 р., після загибелі Юрія (брата), став великим князем Володимирським» [25, с. 249].
Та думка Солженіцина значно далекоглядніша. За необхідності вирішив послатися на територію, приєднану до Московії 1654 року. А той факт, що український народ і українська земля в ті часи були розірвані між трьома імперіями, — він просто замовчує. Звичайний прийом цієї людини.
Суть писання М. М. Карамзіна полягала в тому, що йому необхідно хоч якось прикрасити приниження Московського князя, який на колінах і в ярмі стояв перед Тохтамишем. Тому й з'являються з-під його пера такі «перли російського славослів'я»: «був прийнятий в Орді з дивовижною ласкою», «визнати Василя спадкоємним її Государем» та інші фантазії «великоросійських історичних документів».
— Партія поставила завдання створити єдиний радянський народ, і держплан зобов'язаний був виконувати це завдання. Що в цьому незрозумілого? Народи повинні асимілюватися в єдиний радянський народ, для чого слід освічених людей вилучати з однієї республіки й спрямовувати в іншу, де їх бракує — доповнювати з Росії.