Настав 1262 рік. Олександр Невський виконав усі вимоги Золотої Орди і вирушив у Сарай востаннє.
Як хотіли — так і вертіли. Будь-який вимисел був виправданням. Але вкрай важливо простежити, як змінювалося історичне обґрунтування права Москви на підкорення Казані. Царські й монастирські канцелярії Московії в XVI–XVII століттях не вельми мудрували і обґрунтовували ці жорстокі завоювання належністю «землі Болгарської» «древньому надбанню Росії». Мовляв, тільки прихід на ці землі злих татар не дозволив Рюриковичам прибрати Волзьку Булгарію до рук.
Не можна далі брехати про «велике братерство слов'янських народів», бо російський народ у своїй масі завжди був «переважно фіно-татарським народом». І в цьому немає нічого поганого.
Повертаючись до Куликовської битви, хочу звернути увагу на дуже цікаву деталь, висловлену М. М. Карамзіним на одній зі сторінок своєї «Історії…»
Зокрема, дані щодо Криму — із газети «Известия», № 50 від 29 лютого 1992 року. Стаття: «По чий череп прийшла мавпа?» Подумайте, Олександре Ісайовичу, можливо, вона вже й по ваш прийшла…
І геть забув Карамзін, що Димитрій зовсім не монарх, а лише — васал, який їздив у Золоту Орду до хана, щоб плазувати в ярмі й вимолювати ярлик на удільне князювання в справжній Імперії. Але хіба про такі дрібниці мусить пам'ятати великорос? Йому забажалося «скласти» величну історію Російської імперії. А це заняття в ті, та й у подальші часи вельми заохочувалося, бо давало змогу в 1380 році мати не дрібний Московський улус, що жив розбоєм, а саме — Росію.