Значно пізніше великороси назвуть цю мерзоту «збиранням землі російської». А поки що, як бачимо, відбувалися звичайний грабіж і розбій. Московська рать на чолі з Симеоном Романовичем пішла «… у Черемиську землю… (в нинішні В'ятську і Казанську губернії) крізь дрімучі ліси, уже повні снігу, в найлютіші морози. Веління Государя і надія збагатитися здобиччю дали воїнам силу здолати всі труднощі. Більше місяця йшли вони по лісових пустелях, не бачили ні селищ, ні шляху перед собою… Вступивши в землю Черемиську, багату на хліб і худобу — керовану власними Князями, але підвладну Царю Казанському, — Росіяни (московити. — В. Б.) винищили все, чого не могли взяти як здобич, різали худобу й людей (у такий спосіб московити насаджували «передові» звичаї і культуру, як сотні років розповідали нам. — В. Б.), палили не лише селища, а й бідних жителів, забираючи будь-кого у бранці. Наше (московське. — В. Б.) право війни було ще древнє, варварське (а сьогодні в Чечні — уже цивілізоване та людяне?! — В. Б.), всяке лиходійство у ворожій країні вважалося законним. — Князь Симеон доходив майже до Казані і, без битви проливши ріки крові, повернувся з ім'ям переможця» [1, том VI, с. 222].