У далекому 1252 році татаро-монголи не спустошили всю ростовсько-суздальську землю. Грабували й убивали вибірково, за підказкою нового великого князя Олександра Невського.
Такими методами генералісимус Суворов «зачищав» чужі землі. І не дивно, що наступний московський генералісимус Йосиф Сталін, продовживши ті ж діяння, повелів 1942 року повісити в своєму кабінеті портрет першого генералісимуса, а 1944 року повторив «досвід Суворова» в колосальних масштабах. До речі, пане Солженіцин, він і чеченську землю «звільнив» від чеченського народу.
Саме в роки розбрату в Золотій Орді набув сили темник (воєначальник) Мамай, який був одружений із дочкою хана Бердибека. Дуже часто хани шукали підтримки Мамая, і саме він приводив їх на ханський престол та знімав з цього престолу. На початку тих важких часів і помер московський князь Іоанн II Іоаннович.
Однак навіть за такого «висвітлення» історії М. М. Карамзін підтвердив: на початок XV століття Московія — лише дрібний татарський улус із територією на 100–150 кілометрів навколо Москви, і нації великоросів немає — звичайні князівства-улуси, що ворогують між собою за чужий шматок землі та хліба. Немає єдиного народу, немає єдиної нації, князь не відчуває відповідальності за підопічних. Люди підкоряються грубій силі деспота.
Аж до кінця XVII століття у московитові, у цих заборонах, у цих втомливо-розтягнутих церемоніалах церкви й московського прадавнього князя відчувався ще напівязичницький фінський елемент древньої лісової глухомані. І це в часи Петрарки, Боккаччо й Галілея в Італії, Бекона в Англії, Монтеня у Франції. А на порозі була доба Шекспіра, Сервантеса, Джордано Бруно, Декарта, Робера Етьєна, Дюкенуа…
Оце так М. М. Карамзін! Яку видав перлину! Навіть подякувати хочеться цьому вельми досвідченому «оповідачеві». Таку думку, яку завше приховували великороси, — взяв і вимовив відкрито.