«Катерина II в листі до генерал-прокурора В'яземського писала цинічно відверто: «Мала Росія (Україна. — В. Б.), Ліфляндія й Фінляндія суть провінції… Ці провінції, як і Смоленську, слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли…» [52, с. 11].
Повернімося до Івана III. Йому не вдалося закріпитися на землях середньої Волги. Пограбувавши їх, вирізавши десятки тисяч місцевих жителів, московити пішли геть.
І боярин Берсень нагадав владиці Московському в бесіді: «А сам забув, додає Берсень, як Шемячичу грамоту писав за своїм підписом і печаткою, клявся йому (Шемячичу. — В. Б.) образом (святих. — В. Б.) Пречистої й Чудотворця, та на свою душу» [10, с. 11].
Наступаючі війська слабшають; татари беруть гору; присутність государя на чолі війська необхідна… Іван глибоко зітхнув, із очей його полилися рясні сльози, і він гучним голосом просив про небесну допомогу…
Жорстоко, пане Глазунов, поводилася імператриця з народом: усіх загнала в кріпацтво, яке однаково що рабство.
При цьому в кожному окремому випадку встановлювалася потрійна цензура — вона складалася з однієї духовної та двох світських осіб» [26, с. 132].