Усі російські історики або скоромовкою, або з гумором оповідають про складання Іваном IV 1574 року титулу царя.
Обурення і незгоду викликають кількаразові заяви Солженіцина на ту саму тему: «Весь північний і північно-східний Казахстан — це насправді Південний Сибір». Тобто щось беззастережно російське, начебто немає там алтайців, хакасів, бурятів, шорців, тувинців, якутів…
Цікаво, що в українських народних сказаннях богатирі татарського типу цілковито відсутні. Навіть професори С. М. Соловйов і В. О. Ключевський змушені були це визнати.
Як жорстоко і страшно замішана історія Московії на крові!
Однак повернімося до Олександра. За багато років життя при дворі хана Олександр став першим із суздальських князів, хто пройнявся справжнім татаро-монгольським державним духом, із дитинства всотав психологію степовика-завойовника, повністю сприйняв звичаї людей, серед яких виріс, їхній стиль поведінки і психологію вчинків. Він чітко розумів, що має єдиний шанс посісти володимирський великокнязівський престол, прибравши з дороги брата Андрія. І слід було квапитися, доки влада була в руках у анди — Сартака. Олександр, так званий
Ясна річ, невдовзі про це зазіхання московського князя донесли кримському ханові, який цілком обґрунтовано вважав Івана IV своїм підданим. І цілком зрозуміло, що хан Гірей негайно зажадав від Івана IV відповіді.