Ми повинні розуміти — за спільну батьківщину в Другій світовій війні наклали головами люди всіх національностей, що проживали в Радянському Союзі. Кожен із загиблих приніс славу своєму народу. І має бути соромно панові Лужкову ділити військову славу живих і загиблих на «російську» і «неросійську». Йому відповідати перед солдатами-героями.
Ви чомусь забули пред'явити претензії великому Китаю на це «місто російської слави». Мені абсолютно не хочеться навіть допускати думки, що ви боїтеся, того й мовчите.
На сцені з'являється й князь Димитрій. Татари ж бо пішли!
«…Гнані, винищувані переможцем, загнавши коней, кидалися у воду й твань болотну, не знаходили шляхів у лісах своїх, тонули або вмирали від ран… На просторах дванадцяти верст полки Великокнязівські (замовчує «великорос» — разом із полками татарськими. — В. Б.) гнали їх (новгородців. — В. Б.), вбили 12 000 людей, взяли 1 700 бранців… Із якою радістю Великий Князь (ревний слуга татаро-монголів. — В. Б.) слухав звістку про перемогу… Холмський уже ніде не бачив ворожої (новгородської. — В. Б.) раті й міг вільно спустошувати села аж до Нарви або Німецьких кордонів… Великий Князь… (Московський. — В. Б.)… прибув у Русу (разом із татаро-монгольськими полками. — В. Б.) і подав приклад суворості, велівши відрубати голови найзнатнішим бранцям» [1, том VI, с. 236].
Щоб відповісти, треба лише зрозуміти, у чому полягав московський інтерес. І все стане на своє місце.
«Тіло його (князя Ярослава Ярославовича. — В. Б.) було відвезене для поховання у Твер. Літописці не кажуть ані слова про характер цього Князя; бачимо лише, що Ярослав не вмів ані задовольнятися обмеженою владою, ані сміло й рішуче утвердити самовладдя; кривдив народ і винився як злочинець; не відзначався ратним духом, оскільки не хотів сам вести військо, коли воно боролося з Німцями; не міг назватися й другом батьківщини, бо озброював Моголів супроти Новгорода» [1, том IV, с. 217].