А оскільки в російській історії чимало її діячів православна церква канонізувала, одразу стає зрозумілим, що та література підпадала під подвійну цензуру — державну й церковну. І та цензура «перетекла» у більшовицьку.
Російському історикові нічого не варто закинути в оповідь «доважок брехні». Я вже не кажу про саму концепцію оповіді. Як бачимо, навіть виклад тексту не містить елементарної логіки. Нас намагаються переконати, що татаро-монголи лише прийшли, пограбували і пішли. Однак це свідомий «доважок брехні» в оповіді.
«… здається, поза всяким сумнівом, що військове братерство вороже всьому неруському (неукраїнському. —
«… Якими словами, — мовлять Літописці, — зобразимо тодішній вигляд Москви? Ця багатолюдна столиця була колись багата і славна, за один день загинула її краса, залишилися тільки дим, попіл, земля закривавлена, трупи і порожні, обгорілі церкви. Жахливе мовчання смерті переривалося тільки глухим стогоном поодиноких страждальців, посічених шаблями Татар, але ще не позбавлених життя…».
«Наша армія виконає це завдання. Це буде спосіб виживання нації загалом, це буде основою для відродження російської армії. Нові збройні сили можуть відродитися лише в результаті бойової операції. Армія не може міцніти у 316 військкоматах і казармах. Їй потрібна мета, завдання» (с. 70).
Схилімо голови перед безвинними жертвами варварської імперії!..