Таким чином, пане Солженіцин, Грузії стало «жити без Вас важко», відтак — «раз і ввійшли в СНД».
«Завжди, коли читаєте про події XII–XIII століть, пам'ятайте: тоді «Руссю» називали… — київське, переяславське і чернігівське князівства. Точніше: Київ, Чернігів, ріку Рось, Поросся, Переяславль-Руський, Сіверську землю, Курськ. Постійно у древніх літописах пишеться, що з Новгорода або Володимира (суздальського. — В. Б.)… «їхали в Русь!» Тобто — в Київ. Чернігівські міста — «руські», а ось смоленські — уже «неруські» [31, с. 117].
Необхідно зауважити, що дослідження архівів велося з дозволу царських намісників. При виданні книга одержала дозвіл цензури, тобто факти, в ній викладені, імперія не заперечувала.
І Севастополь, бач, не в Кримській області, і винен сам лише Хрущов, а три Верховні Ради ні при чому.
Авторові довелося очищати історичні факти від величезної маси супутнього словесного сміття, а нерідко й від звичайної відвертої облуди. В основу дослідження свідомо покладено першу об'ємну «Історію держави Російської», яку на світанку XIX століття написав нащадок татаро-монгольської знаті, що масово заселила в XIII–XVI століттях Московію, незабутній Микола Михайлович Карамзін. Адже всі наступні російські історики, серед яких С. М. Соловйов і В. О. Ключевський, професори, завідувачі кафедри російської історії Московського університету, лише повторили історичну канву, викладену М. М. Карамзіним, змінюючи або підсилюючи деякі акценти, однак зберігаючи саму серцевину міфології.
Як завжди, звертає на себе увагу боягузтво московських князів, які втікають у лісові нетрі від ханів Орди. Погляньте, яку видатну когорту московських князів-боягузів дав рід Рюриковичів Московії: тут і сини Олександра Невського, і Димитрій Донський, і Іван III, і Іван Грозний, і всі інші, котрих згадувати не хочеться. Однак необхідно повернутися до часів правління Івана IV.