Людину, що покинула напризволяще своїх підданих у важку хвилину, іншим словом не називають. Саме так: зрадник і боягуз. Погляньте, яка дивовижа: сина за втечу все-таки назвали зрадником, хоча й мимохідь, а батечка — Димитрія, так званого Донського, — забоялися! Але ж вчинки їхні однакові, а боягузтво помітне неозброєним оком.
Спонукало до цього те, що авторові довелося добряче поїздити й чимало побачити на просторах від Львова до Тинди й від північного Уренгоя до спекотного Термеза; зустрічатися з тисячами людей — від принижених і знедолених до гордовитих партійних владик найвищого рангу які щиро вірили у свою непогрішність і незамінність. Хоч би де випадало мені бувати, завжди стикався із затаєною, глибоко прихованою брехнею офіційної державної влади. На побутовому людському рівні ця брехня відверто випирала назовні.
На превеликий жаль великоросів, імперія династії роду Кобили розвалилася 1917 року.
Як ми знаємо, незабаром М. М. Карамзін знайшов так званий Іпатіївський літописний звід. Навіщо ж він був знайдений?
«Великий Князь зобов'язаний слати до мене. Царя, поминки (данину. — В. Б.), або дари, щорічні» [1, том VI, с 260].