(Український переклад за органом УГВР "Самостійність", 1946 р. стор. 92)
Бо не впали ще з них гітлерівські кайдани, не вспіли ще просохнути рани катованих німецькими окупантами матерей і дітей наших, не опорожнились ще тюрми і концтабори від гноєних у них гітлерівськими сатрапами батьків і братів наших - а вже на землі свободолюбивих народів Сходу і Півдня Европи, а передусім на землі нашої України, наступив другий, добре знаний нам кровожерний ворог українського народу, гнобитель наших селян, робітників та інтелігенції - московсько-большевицький загарбник.
Вже реакція нацистівської Німеччини на проголошений 30 червня 1941 р. маніфест відновлення української державности, реакція, яка виразно заговорила про вперту ворожість нацистів до справи української самостійности, мусіла довести до посилення протинімецької боротьби українських самостійників в політичній ділянці та перекинення її теж в ділянку збройного спротиву, німецьким окупантам. Та це останнє, - перехід до збройної боротьби - не прийшло і не могло прийти вже в перших тижнях, ні навіть в перших місяцях німецького приходу на українські землі з, таких причин:
Офіційно ж в урядових договорах проголошено, що це є добровільие переселення.
В подібному положенні як Полісся була й сусідня Волинь. Тому й тут вже осінню 1942 р. повстає сотня Української Повстанської Армії під командою сотн. Довбешки-Коробки (правдиве назвисько Перегійняк, уродженець Волині, визначний член ОУН).
І "викусив". Він вночі тихенько повів повстанців з лісу в дальший рейд. Вранці ворог почав кільцевий насгуп на те місце, де були "Сіроманці", зчинилась стрілянина. Кілька годин большевики билися між собою, нарешті очунялись і бралися за голову, дивлячись на наслідки свого безглуздого бою, в якому чимало втратили своїх бійців. А тим часом "Сіроманці" були вже далеко.